| Summary: | Ця стаття присвячена дослідженню договорів про неконкуренцію (заборону конкуренції) в українському законодавстві, їхньому правовому регулюванню. Цей механізм використовується для регулювання відносин між роботодавцем та працівником з метою захисту законних інтересів першого. Розглянуто найпоширеніші наукові підходи щодо визначення правової природи в доктрині права договорів про неконкуренцію, надано їм оцінку. Авторами встановлено, що за своєю суттю договори про неконкуренцію - зобов'язання із негативним змістом, незважаючи на те, що вони не передбачені Цивільним кодексом України.
В статті проведено аналіз законодавства західних країн про договори про неконкуренцію, зокрема Франції, Італії та США. Автори приходять до висновку, що положення законодавств цих країн подібні і встановлюють такі вимоги до договорів цього типу: 1) письмова форма; 2) винагорода для працівника; 3) строк дії зобов'язання, який становить в основному кілька років, територія дії та діяльність, яку заборонено виконувати. Якщо бракує якоїсь умови, то це підстава для визнання договору недійсним.
Проаналізовано українське законодавство, зокрема Закон України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», який передбачає укладання договорів про неконкуренцію для резидентів Дія Сіті. Автори доходять висновку, що в цілому українське трудове та цивільне законодавства не допускають укладання договорів про неконкуренцію, крім винятку, передбаченого вказаним Законом, оскільки порушують права людини на працю та підприємницьку діяльність, а законів, які можуть обмежити ці права не існує.
Проводиться аналіз судової практики, яка є діаметрально протилежною, в деякій мірі суперечливою, оскільки перебуває на стадії формування. Оскільки договори про неконкуренцію мають місце на практиці, то автори доходять висновку, що ця тематика підлягає подальшому дослідженню.
|
|---|