| Summary: | Класицизм, зокрема й ХХ століття, часто називають позачасовим універсальним стилем і потягом до культурної традиції – так званою циклічно повторюваною тенденцією у літературі. Передовсім у 1920–30-х роках досить широко розповсюджений неокласицизм таким чином нерідко приписується до традиції класицизму, що, безсумнівно, важливо для розташування цього феномену, однак багато питань при цьому залишаються відкритими. За додатковою синхронною перспективою, яка не випускає з уваги діахронної, неокласичні тенденції можна розмістити в епосі та у кінцевому результаті окреслити їх на перетині обох часових осей. Однак синхронний підхід приносить з собою труднощі, за якими неокласицизм не можна вважати ні тенденцією класичного модернізму, ані невизначеною противагою до авангарду: він безпосередньо залежний від них обох, але не є частиною жодного. У цьому випадку може допомогти уявна чотиричленна система модернізму, яка до трихотомії класичний модернізм – авангард – постмодернізм долучає парадигму пізнього модернізму як третю форму модернізму. Компаративний аналіз неокласицизму, що зосереджується на східно- та центральноєвропейськіх літературах Польщі, України та Росії, відображає корінні збіжності, які притаманні неокласицизму як європейському феномену, і з цієї точки зору класифікують його як частину європейського пізнього модернізму.
|
|---|