| Summary: | Предметом дослідження є драматургічний канон, проблема якого є нагальною для кожної нації. Як доволі мінливе явище театр різко реагує на соціальний запит. Тому важливо усвідомлювати ті критерії та засади, за якими можуть бути оцінені драматургічні твори, придатні для входження в національний канон. Метою розвідки є виокремлення на матеріалі публіцистики кінця XIX – початку XX століття критеріїв канону драматургічних творів, критеріїв, перевірених не тільки часом, а й інтелектом. Досвід українських публіцистів кінця ХІХ – початку ХХ ст. у цій галузі є надзвичайно важливим. Розділені в державному і в етнічному сенсі, українці виробляли систему спільних кодів, зокрема й культурних. Причому переважно брали за взірець досвід сформованих історичних націй зі сталою театральною історією. В результаті дослідження з’ясовано, що розробка таких засадничих кодів велася одночасно в кількох напрямах. Це і вироблення принципів оцінки поетичної мови, і встановлення вимог до особистості автора, і відбір оригінальних творів національної літератури як взірцевих, і формування жанрового репертуару театрів. Через специфіку тогочасного розуміння просвітницької ролі драматичної літератури та вистав варто говорити і про ідеологічну частину вимог до якісного художнього твору. Актуальний ідейний зміст розглядався (Іван Франко, Микола Євшан, Леся Українка) як обов’язковий чинник успіху твору. Однак він повинен не зумовлювати дидактизм, а служити радше ілюстративним матеріалом. Сергій Єфремов, говорячи про українську драматургію зазначеного періоду вже з позицій історика літератури, головну увагу зосереджував на сценічності та змісто-формальній цілісності п’єси. Виявлені критерії формування канону становлять новизну дослідження та його практичне значення, ставши мірилом оцінки тих творів, що ними можна розширити український драматургічний канон. Загалом формування канону є позитивно-дискутивним явищем, адже приводить до пошуку точок дотику і відновлення цілісності роз’єднаної національної літератури та культури.
|
|---|