| Summary: | Досліджено творчість двох поетів-емігрантів післяжовтневої доби – Євгена Маланюка (українська діаспора) та Бориса Поплавського (російська діаспора). Йдеться про трансформацію певного біографічного досвіду в типологічну парадигму. Фактором внутрішньої самоідентифікації поетів виступає „емігрантський стан”. Онтологічний потенціал текстів прочитується у конотації до „екзилю”, що породжує специфічну форму поетичної культури, позаяк еміграція робить письменника маргіналом по відношенню до нової (Іншої), ще не сприйнятої (або так і не сприйнятої) ним культури. Екзиль дає не тільки тему, але й екзистенційно формує світогляд митця. Розглянуто вплив логіки маргінальної свідомості поета-вигнанця на імалогічний рівень. Зокрема, в екзистенційному ракурсі лірики прочитується тема „втраченого раю”.
|
|---|