| Summary: | Після закінчення Першої світової війни почався процес формування української діаспори у Франції, що займала провідні геополітичні позиції у світі. Українські емігранти намагалися скористатися політичними свободами, нормами конституції Франції, браком трудових ресурсів у цій країні.
Українська діаспора у Франції не була єдиною, але переважна більшість її складалася з трудових емігрантів із Західної України, серед політичних емігрантів переважали ветерани українського визвольного руху, які у 1917-1921 рр. боролися із більшовицькою окупацією України. Емігрантів з Галичини та Буковини (у 1920-х рр. ці території були окуповані Польщею та Румунією) рахувалося бл. 30 тис. чол., ще бл. 7 тис. емігрантів складали діячі Центральної Ради та Директорії УНР, вояки з армій УНР і гетьманату. Їх об’єднувало спільне прагнення домогтися своїх прав, протистояти ворожій агітації та діям російської еміграції, радянських дипломатів-шпигунів, польсько-румунській пропаганді, що малювали українців у Франції як «більшовиків» і «германофілів».
Українські урядовці УНР на еміграції спромоглися створити центр політичного життя українців у Франції, але вбивство С. Петлюри та виправдання французькою Фемідою його вбивці нанесли значної шкоди українській діаспорі. Друга половина 1920-х рр. стала часом постійних конфліктів у середовищі українських емігрантів у Франції. Ці внутрішні чвари, що мали як ідеологічне, соціально-культурне, так і фінансове підґрунтя, підсилювалися з допомогою радянських резидентів в емігрантському середовищі, впливу російської еміграції, яка була вороже налаштована щодо українців у Франції. Все це призвело до фрагментації української еміграції та перебування її у соціальному «гетто», до того, що Державний Центр УНР не зміг досягти поставлених завдань у Франції та був вимушений залишити цю країну.
|
|---|