Summary: | Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним із найважливіших напрямків діяльності держави. Держава відповідає за матеріальне забезпечення своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічної освіти і навчання відповідно до суспільних потреб.
Право на соціальний захист закріплено в українському законодавстві, зокрема статтею 46 Конституції України передбачено: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
З початком повномасштабної збройної агресії яка призвело до масової міграції українців з тимчасово окупованих територій та появи все більше осіб зі статусом внутрішньо переміщеної особи, проблема конституційно правової захищеності внутрішньо переміщених осіб стала ще гострішою та актуальнішою, особливо в питанні їхнього пенсійного забезпечення як форми реалізації гарантування достатнього рівня життя. Найактивніше внутрішнє переміщення населення з території Луганської, Донецької, Запорізької областей розпочалося одразу після початку бойових дій в окремих районах і містах цих територій.
У статті розглянуто особливості правого внутрішньо переміщеної особи та особливості їх пенсійного забезпечення, досліджено судова практика предметом спору яких є підтвердження трудового стажу внутрішньо переміщеної особи. Розглянуто міжнародну практику у схожих спорах.
Особлива увага приділяється дослідженню правового статусу внутрішньо переміщеної особи.
|